ДЕСТРУКЦІЯ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ ЯК ІНСТРУМЕНТ ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО ПРОТИСТОЯННЯ: ФІЛОСОФСЬКО-КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ФЕНОМЕНІВ «КУЛЬТУРНОГО ГЕНОЦИДУ» ТА «ВІЙНИ ПАМ’ЯТІ»

Анотація

Стаття розкриває деструкцію культурної спадщини як свідому стратегію цивілізаційного протистояння. Автор досліджує, як руйнування храмів, музеїв, архівів і пам’яток і визначних місць перетворюється на інструмент переформатування історичного простору та колективної пам’яті. На матеріалі сучасної війни проти України, досвіду Сирії та Іраку, нацистської окупації Польщі й боснійського конфлікту 1990-х років показано, що кожен черговий удар по спадщині спрямовано на підрив здатності народу існувати як суб’єкт історії. Філософсько-культурологічний аналіз спирається на поняття культурного геноциду Р. Лемкіна, концепцію «місць пам’яті» П. Нора, гайдеґґерівське розуміння речі, яка збирає світ, та ідеї П. Рікера про пам’ять як активну роботу наративної ідентичності. Стаття виявляє, що знищення матеріальних носіїв пам’яті розриває зв’язок поколінь, легітимує агресію й здійснює символічне домінування над простором буття іншого. Особливу увагу приділено колоніальним процесам привласнення та сучасним практикам репатріації, що увиразнено прикладами бенінської бронзи, мармуром Парфенону та поверненням татуйованих голів маорі й останків корінних народів. Дослідження демонструє, що навіть попри всі спроби знищення суб’єктності, свідомо-усталене культурне буття виявляє надзвичайну стійкість навіть перед системним фізичним руйнуванням. Пам’ять, витіснена з каменю й паперу, продовжує жити в жестах опору, у щоденному виборі мови, у цифровому архівуванні, у нових мистецьких творах і в зусиллях відновити зруйновані святині, або ж обстояти вже існуючі. Захист і відновлення культурної спадщини постає як захист самого права народу на власний наратив, на історичну суб’єктність і на повноцінне майбутнє. У цьому сенсі боротьба за спадщину стає невід’ємною частиною цивілізаційного опору, боротьбою за можливість залишатися собою в часі й просторі.